В статті  висвітлюються особливості відносин Церкви та держави, ролі та місця релігії  в житті окремої людини та суспільстві розумінням того, що релігія є основою суспільного життя, національно-духовного відродження українського народу. Запровадженням предметів духовно-морального спрямування в закладах освіти, співпраця  світської та  релігійної освіти в Україні в площині морального оздоровлення, релігійного  просвітництва нації та розбудови демократичного суспільстваа.

Ключові слова: Богословя, теологія, конфесії, духовна, світська освіта, українська православна церква (КП), Українська автокфальна православна церква, греко-католицька церква, Римо-католицька церква, протестантські громади.

Проблеми державно-церковних відносин в Україні були і залишаються в центрі підвищеної уваги як науковців, так і органів державної влади, громадських і релігійних організацій.  Їх осмислення в практичному, а також і в теоретичному сенсі є,  важливим і необхідним. Це викликано  тими  процесами, що  відбуваються в Україні, кількісними і якісними змінами в релігійному середовищі, зростанням ролі релігійного фактора, щоі потребує серйозних корекцій системи державно-конфесійних відносин, правових засад забезпечення свободи діяльності релігійних організацій.

В середовищі вчених-суспільствознавців, політичних та громадських діячів, триває дискусія про перспективи становлення та розбудови громадянського суспільства де існує дієва система захисту прав громадян взаємовідносин держави і релігійних організацій свободи релігії в суспільстві.

Проблеми взаємодії держави і релігії у  сфері освіти знайшли своє відображення в працях А.Арістова, М.Бабія, С.Бублика,  М.Гордієнко, Є. Долумана, М.Заковича, А.Колодного, В.Кременя, М.Кирюшка, І..Кураса,  О.Кисельова, В.Єленського, В.Лубького О.Саган, П.Сауха, М.Рибачука,  Л. Филипович,  С.Онищука, П.Фещенка, П..Яроцького та інш.

Найбільш послідовно політико-правові аспекти державно-церковних відносин в  сфері освіти досліджуються в роботах М.Ф.Рибачука, який розглядає роль Церкви у сфері освіти і науки, суб’єктивні прояви політизації церковно-конфесійного життя в Україні, філософські, теологічні та  практичні аспекти співпраці в інтересах майбутнього людини.

Історія українського народу тісно прив’язана до історії Української Православної Церкви.  Одним із напрямків культурницької діяльності  Церкви в Україні була її освітня діяльність. Вона проявлялась перш за все у створенні великої кількості освітніх закладів. Церковнопарафіяльні школи  та духовні семінарії у свій час відкрили шлях у світ знань для більшості  українців.

З відокремленням Церкви від школи був втрачений і спадок християнськоїї педагогіки, оскільки  особистість може творитись виключно у громаді. У побудові сучасних церковно-державних відносин, віруючими та невіруючими громадянами актуальною є наявність,  взаємодії світської та релігійної освіти й виховання

Що являє собою релігійна освіта? Це, насамперед, діяльність здійснювана професійно підготовленими  священнослужителями, релігійними педагогами, що покликана передавати віроповчальні доктрини, релігійний досвід, богослужбову практику, а також здійснити підготовку педагогічних кадрів для системи релігійної освіти. Серед функцій, що властиві релігійній освіті, можна виокремити наступні: - залучення за допомогою релігійної освіти та виховання нових вірних до складу тієї або іншої конфесії; - соціалізація особистості віруючого протягом усього його життя; формування і розвиток духовно-моральної культури віруючих, вплив на культуру нерелігійних людей, - вдосконалення  релігійної освіти, котра б спиралась на позитивний досвід минулого та сучасні науково-методичні досягнення.

Сьогодні науковціі змушені визнавати той факт, що з давніх давен освіта та виховання підростаючого покоління були і є сферою суспільного буття, де інтереси держави та церкви пересікаються

Релігійній освіті в Україні поки що не принесло користі введення спеціальності „Теологія”  до переліку напрямків та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями. Це рішення, на думку багатьох фахівців виходить за межі конституційно-правових норм щодо наукового і світського характеру державної освіти, в цей же час ми чуємо про потребу державного ліцензування загальноосвітніх установ, створених релігійними організаціями.  Можливо саме узгодження світських й духовних складників освіти та державне ліцензування цих закладів, а відповідно й визнання дипломів і вчених ступенів  вирішило би  проблеми  із забезпеченням кадрів.

Маючи законодавчо-гарантовані можливості створення власної системи освіти  релігійні організації України на протязі останнього десятиріччя надзвичайно плідно працюють над її формуванням. Станом на 1 січня 2015 р. в Україні функціонували 294 вищі навчальні заклади (академії, інститути, семінарії), окрім цього при парафіях діять  біля 20 тис. недільних шкіл. Треба зауважити й те, що існують приватні освітні установи, котрі базують свою діяльність на світоглядних позиціях тієї чи іншої конфесії .

Питання щодо взаємодії духовної і світської систем освіти повинно розглядаться насамперед у площині морального оздоровлення нації та розбудови демократичних засад суспільства.

Вагомість збалансованості духовного і світського в освітньому процесі зумовлена необхідністю виховання в індивідів толерантного ставлення до інакшості, формування відчуття власної причетності до відповідної культурно-духовної традиції та необхідності звіряти своє життя з її ціннісними орієнтаціями.

Українське суспільство в період демократичних трансформацій не уникло негативних явищ, пов’язаних з девальвацією індивідуальної, родинної та суспільної моралі. Такі моральні цінності як справедливість, взаємоповага, чесність, солідарність, порядність, гідність часто поступаються місцем антигуманній за своєю суттю масовій культурі. За таких умов релігійні інституції прагнуть виступити в якості регуляторів ситуації,  що саме вони є носіями духовності, до якої готові долучити українців через систему освіти.

Європейський вибір України ставить перед нею цілий ряд конкретних вимог. Одна з них – утвердження принципу світоглядного плюралізму. У демократичному суспільстві конфесії подібно до інших суб’єктів громадянського суспільства мають право долучатися до розбудови освітньої системи з метою виховання духовно зрілого покоління.

В Україні  і досі триває процес, релігійного пробудження: розширюється інституційна мережа конфесій, зростає авторитет церков у суспільстві, активізується їхня міжнародна діяльність, що посилює бажання батьків виховувати власних дітей у відповідності до своїх віросповідних переконань. Тому правове поле для реалізації перспектив подібного виховання потребує серйозного доопрацювання.

Поки що зближення школи і релігії йде занадто повільно. Неодноразово робилися спроби спрямувати роботу органів управління освітою і наукових установ на створення системи виховання, котра спиралась би на традиції та звичаї Українського народу, переорієнтувати навчальні заклади на формування в особистості державницького світогляду, пробудження в молоді потягу до духовних знань. Одначе на практиці дані доручення залишилися не реалізованими. Залишається неврегульованою  для релігійних організацій проблема, пов’язана з отриманням права нарівні з іншими громадськими організаціями засновувати власні навчальні заклади.

Законопроекти – “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо заснування релігійними організаціями навчальних закладів)” № 2020 від 30.08.2006 р., (автор – народний депутат В. Стретович) та “Про внесення змін до деяких законів України” (щодо заснування релігійними організаціями навчальних закладів) № 3160 від 12.02.2007 р. (автори – народні депутати В. Стретович, В. Марущенко за рекомендаціями Комітету з питань науки та освіти України були відхилені Парламентом. Аргументація – документи не відповідають Конституції України та законам України, що регламентують відносини у сфері освіти. Іншими словами, законопроекти входять у суперечність із конституційною та законодавчою нормами про відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави, а школи від церкви (релігійних організацій).

В контексті становлення і розвитку демократичного, суспільства та правової держави  принцип відокремлення держави від церкви набуває іншого тлумачення. Під ним розуміють нейтральність державних інституцій щодо різноманітних релігійних організацій, невтручання держави у внутрішні справи церков, невиконання церквами державних функцій та їхню аполітичність тощо. Однак це зовсім не означає наявності непрохідного бар’єру між державою і релігійними організаціями. Обидва інститути цілком відкриті до діалогу та співробітництва у сферах, пов’язаних з функціонуванням громадянського суспільства (просвітництво; консолідація нації; опіка над прошарками населення з обмеженими можливостями; боротьба з асоціальними явищами – алкоголізмом, наркоманією; захист суспільної моралі; охорона здоров’я та навколишнього середовища і т. п.).

Освіта і виховання також відносяться до означеної проблеми. Релігійні організації, будучи носіями певних вартостей, виступаючи суб’єктами громадянського суспільства (нарівні з державними чи громадськими інституціями) мають право впливати на навчальний процес шляхом заснування власних загальноосвітніх закладів, унеможливлюючи державну монополію в питаннях світоглядного становлення особистості.

У сучасній Україні принцип відокремлення школи від церкви ( ст. 35 Конституції України) необхідно розуміти як принцип відокремлення саме державної школи (котра є світською) від церкви, не поширюючи його на приватну сферу. За умови дотримання визначеного державою стандарту освіти діяльність загальноосвітніх закладів, заснованих релігійними організаціями вписується в правове поле Української Держави, яка прагне дотримуватися демократичних норм Європейського Союзу.

Такий підхід  до проблеми, означеної  вище законопроектами, продемонстрував суспільству низький рівень розуміння потреб релігійної свободи та небажання вдовольнити законні прагнення батьків виховувати своїх дітей на різних світоглядних засадах.

Вихід із тупикової ситуації окремі органи місцевої влади та деякі навчальні заклади вбачають у тому, що керуються не буквою закону, а духом справедливості чи практикою, що склалася в певному регіоні. У традиційно релігійних областях – Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Рівненська вже понад 10 років у загальноосвітніх школах  викладається предмет “Християнська етика”.

У 2004-2005  навчальному році  предмети духовного спрямування вивчалися в 17 областях України, містах Києві та Севастополі .

Сьогодні курси духовно-морального спрямування вивчаються у всіх 24 областях України.

Сьогодні учні мають можливість вивчати предмети за вибором:"Християнська етика в українській культурі", "Основи християнської етики", "Культура добросусідства", "Світові релігії і культури світу", "Етика і психологія сімейного життя", "Етика: духовні засади" "Християнська етика", "Розмаїття релігій і культур світу", "Морально-етичне виховання", "Основи християнської моралі", "Дорога добра", "Дорога милосердя", "Дорога доброчинності", "Дорога мудрості", "Основи християнської культури", "Основи православної етики", "Основи православної культури", "Біблійна історія та християнська етика", "Православна культура Слобожанщини", "Історія релігій", "Історія релігій світу і духовна культура",  та ін [4].

Одним із найбільш актуальних завдань духовно-гуманітарного розвитку в сучасній Україні є, безумовно, підняття рівня духовно-національної культури українців, їх національно-патріотичної свідомості. Цей аспект надзвичайно важливий в умовах глобалізації, входження системи вищої освіти України в Болонський процес. Формування національно-патріотичної свідомості учнівської молоді визначає одну з головних ліній захисту національних інтересів. Суть справи полягає в тому, що без національно свідомого, патріотично налаштованого фахівця неможливо не лише підняти, але й зберегти державу. Аналіз реального стану національно-патріотичної свідомості української молоді засвідчує її невисокий рівень, що проявляється, зокрема, в таких явищах, як  відношення до української мови, культури та традицій свого народу.

Такий стан молоді виникає в системі формування національної самосвідомості українців, громадянської свідомості усього населення України. Надто затягується процес згуртування українців як свідомої нації, що є неможливим без знання своєї історії, культури, мови. Особливо небезпечним для українського відродження є зросійщення українського населення. Глибоко аналізуючи стан та процес розвитку масової свідомості, духовності громадян в Україні, виникає думка, що реальна політика керівництва Української держави, Верховної Ради, уряду поки що спрямована на те, щоб загнати українське суспільство в глухий кут національно-державного самознищення. Немає належної підтримки української культури, мови, церкви, видавничої справи тощо.  Помилковою є також думка певних політиків про те, що тільки економіка вирішить проблеми незалежної України. На наш погляд тільки духовність людей, їх беззастережний патріотизм – саме ці чинники можуть бути надійною та головною запорукою міцності Української держави.

Джерелом конфлікту в духовно-гуманітарній сфері українського суспільства є міжрелігійні та міжконфесійні відносини. Суперечності в них негативно впливають на духовність українського суспільства, на формування національно-патріотичної свідомості студентської молоді. Нерідко держава значною мірою сама спонукає до розвитку проблем у суспільстві на міжконфесійному ґрунті. З одного боку, прийнято демократичний закон “Про свободу совісті та релігійні організації”, який надав право усім громадянам України вільно визначати свою належність до релігії та церкви, а віруючим вільно створювати релігійні організації згідно з чинним законодавством. І це призвело до певних наслідків. В Україні діють  34586 релігійних громад у тому числі 4594  громади УПЦКП, 12536 - УПЦМП, 9479 – протестантських громад біля сотні церков, конфесій, теній, напрямків (станом на 01.01.2011р.)

Історія становлення української державності має переконливі свідчення, як поводилися з українцями та їх православ’ям імперська російська влада та церква. Тільки у XX ст. Українська автокефальна православна церква двічі робила спробу відродитися (в роки гетьманщини та радянської влади), але завдяки безпрецедентному тиску російської церкви, з одного боку, та відсутності підтримки з боку влади – з іншого, УАПЦ припинила свою діяльність, а багато священнослужителів за тих часів влади було репресовано чи просто знищено.

Протягом століть російське самодержавство та його вірна служниця – церква робили усе, щоб знищити, знівелювати українську культуру, духовність, мову. І на сьогодні Російська православна церква відіграє важливу роль у руках державотворців щодо захисту інтересів Росії.

Релігієзнавчу освіту не слід ототожнювати  з теологічною. Остання, як і атеїстична, є конфесійно зорієнтованою. Ми підтримуємо думку фахівців з релігієзнавства Інституту філософії НАН України ім. Г.Сковороди, зокрема професора М.Рибачука, котрий вважає, що організація богословської освіти в системі державних навчальних закладів суперечить принципам світської освіти, відокремлення церкви від держави і державної школи від церкви, спричинить до подальшого загострення суперечок і конфліктів на світоглядному й конфесійному рівнях, оскільки у державних школах та вузах навчаються віруючі різних конфесій.

Отже,  релігійно-духовний чинник має враховуватися в системі вищої освіти за умов її трансформації та входження в Болонський процес. Суттєвим в цьому має бути забезпечення реалізації принципів об’єктивності, науковості, національно-патріотичної спрямованості в поєднанні можливостей релігії, церкви та духовно-гуманітарного виховання  молоді України.

Приділяючи велике значення розвиткові релігійної освіти, представники різних конфесій, розуміють, що від цього,  залежить майбутнє Церкви. Адже фундаментальна функція релігійної освіти реалізується в двох напрямках: поглиблення і розширення знань віруючих та первинне знайомство з основами віровчення новонавернених. Говорячи про перший напрямок, ми маємо справу, як правило, із професійною релігійною освітою, розглядаючи друге – з непрофесійною.

До проявів непрофесійної релігійної освіти можна віднести дошкільну (православні дитячі сади), загальнообов’язкову (православні школи, гімназії, ліцеї) та додаткову (недільні школи при храмах). У професійній православній освіті виділяються: початкова богословська освіта (духовні училища), середня та вища богословська освіта.

Установи непрофесійної релігійної освіти призначені для безпосереднього формування людини як релігійної особистості. Реалізація цієї мети багато в чому визначається рівнем кваліфікації, професійної підготовки, особистісними якостями священнослужителів, що вийшли зі стін духовних навчальних закладів. Саме тому різні конфесії приділяють велику увагу розвиткові професійної релігійної освіти.

Адже до духовного закладу, це не просто професійне самовизначення людини, а вибір особливого способу життя, призначення, життєвої стратегії: служити Богові, досягти не лише особистого спасіння, але і допомогти це зробити іншим. Якщо вибір  світської професійної освіти спирається насамперед на раціональну мотивацію, те вибір релігійної обумовлений прагненням наблизитися до Бога, заслужити спасіння. Необхідність одержання фундаментальних наукових знань сьогодні усвідомлюється як пересічними віруючими, так і ієрархами.

Поліконфесійний характер українського суспільства тільки ускладнює пошуки оптимального рішення щодо поєднання світської та релігійної освіти. Саме тому для нас важливий досвід інших країн Швеція, Норвегія, Німечина, Великобританія, Польща, котрі на різних етапах своєї історії вирішували подібні проблеми. При наявності принципу відокремлення церкви від держави в більшості європейських країн у державних загальноосвітніх школах викладаються дисципліни релігійного змісту.

Право громадян на релігійну освіту незаперечне, закріплене в конституціях багатьох країн, не суперечить загальній світськості освіти в цих країнах. Право на релігійну освіту є невід'ємним правом учнів на доступ до інформації і, причому правом на вивчення саме свого віросповідання. Згідно із Загальною декларацією прав людини  і іншими міжнародними деклараціями і конвенціями введення релігійної освіти не суперечить світському характерові й нашої освіти.

Демократія саме в тому і полягає, щоб влада враховувала потреби і запити усіх прошарків населення. Якщо релігійна освіта, у цілому, не суперечить міжнародним правовим документам і сформованій закордонній практиці, і є відповідне бажання батьків учнів конкретної освітньої установи, то введення релігійної освіти цілком допустиме і законне.

Висновки: Наявний в Україні досвід релігійної освіти свідчить про величезну  її користь: зростає духовно-моральне і патріотичне виховання молоді і дітей, починаючи з дошкільного віку.  Для прискорення процесу  взаємодії світської та релігійної освіти й виховання, у світських навчальних закладах потрібно:

· розробити та запровадити в середній і вищій школі програми з релігійного навчання, побудовані на засадах релігійної толерантності;

·  сприяти підвищенню кваліфікації вчителів, які займаються релігійним вихованням у школі шляхом організації семінарів, лекцій, круглих столів з вітчизняними та закордонними фахівцями на предмет впровадження предметів духовно-морального спрямування видання методичних посібників;

· у вузах, що займаються професійною підготовкою та перенпідготовкою вчителів потрібно відкрити відділення релігійної педагогіки;

Таким чином в умовах входження вищої освіти України до Болонського процесу держава, органи керівництва мають створити систему необхідних матеріально-культурних та фінансових заходів підтримки, заохочення студентської молоді, молодих фахівців щодо їх праці на теренах України чи повернення в Україну після певного терміну перебування за кордоном, отримання досвіду, підвищення рівня матеріально-фінансового добробуту тощо. Важливу роль в умовах глобалізації, реалізації завдань Болонської угоди, в проблемах захисту національних інтересів Української держави відіграє національно-патріотичне виховання студентської молоді, зокрема підвищення виховної ролі гуманітарних, українознавчих дисциплін в системі вищої освіти України.

У системі освіти важливу роль у забезпеченні необхідної аксіологічної спрямованості духовно-гуманітарної складової навчально-виховного процесу відіграє релігійний чинник. Світовий та вітчизняний досвід переконливо показує, що в державній, освітянській діяльності потрібно виходити з визнання пріоритету, вищої цінності національних інтересів щодо інтересів певних церков, релігійних конфесій тощо. Насамперед, національна самосвідомість, духовно-культурна єдність нації, народу забезпечують згуртованість всього суспільства та його прогрес. Релігійні цінності, відносини дуже часто стають на перешкоді успішного розвитку суспільства. Система освіти має ґрунтуватись, передусім, на визнанні пріоритету таких духовних цінностей, як національна самосвідомість, патріотизм, гуманізм, толерантність тощо.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Збірник нормативно-правових актів щодо свободи совісті та діяльності релігійних організацій: Довідковий посібник / Упор. В.М.Петрик, В.В.Остроухов.-К.: Вид-во Європейського університету, 2002. – 145 с.

2. Навчальна програма для загальноосвітніх навчальних закладів. Основи християнської етики. !-1 класи. – Острог: // Острозька академія. 2010. – 160с.

3. Програма «Основи християнської етики для учнів 1-4,  7-11 класів рекомендовано МОНУ (лист 1/11-6347 від 13 липня 2010 року) Тишкевич І. Дорошенко ввід у дію бомбу уповільненої релігійної дії. // Наука й освіта// - Хвиля // К.: 2016.

4. Рибачук М.Ф. Національне відродження і релігія. Асоціація України, - К: 1995 – 208 с.

5. Якухно І.І. Релігія в духовному житті суспільства. Всеукраїнська науково-практична конференція. – Кам’янець-Подільський, 1992.

6. Якухно І.І. Релігієзнавство. Посібник. Житомир 2006. – 160 с.

7. Якухно  І.І.  Науково-методичні матеріали:  Християнська мораль її  структура” до курсу «Основи християнської етики» [ Електронний ресурс]  http:old.zippo.net.ua index

7. Якухно І.І. Науково-методичні матеріали: «Вивчення предметів духовно-морального спрямування у загальноосвітніх навчальних закладах» [Електронний ресурс] http:old.zippo.net.ua index